Відстрочка по релігійним переконанням

У сучасному українському суспільстві питання про відстрочку від військової служби на підставі релігійних переконань залишається актуальним, особливо на фоні триваючої російсько-української війни. Україна, як демократична держава, прагне забезпечити дотримання прав і свобод своїх громадян, зокрема релігійної свободи. У цьому контексті відстрочка по релігійним переконанням розглядається як механізм реалізації права на свободу віросповідання та релігійних переконань.

Законодавчі основи та право на відстрочку

Законодавство України надає право на альтернативну не військову службу підчас призову на строкову службу за релігійними переконаннями відповідно до Конституції України та Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу». Стаття 35 Конституції України закріплює свободу віросповідання, яка включає право людини на звільнення від обов’язкової військової служби, якщо це суперечить її релігійним переконанням. Альтернативна служба в цьому випадку є механізмом, що дозволяє виконати конституційний обов’язок громадянина, не порушуючи його релігійних поглядів.

Закон «Про альтернативну (невійськову) службу» визначає чіткі підстави для надання такого права, зокрема для віруючих, які належать до релігійних організацій, що забороняють своїм послідовникам брати участь у військових діях. До таких релігійних спільнот традиційно відносять Свідків Єгови, адвентистів сьомого дня, п’ятидесятників, баптистів та інші релігійні групи.

Однак під час воєнного стану, який діє в Україні з 2022 року, процеси мобілізації та відстрочки значно відрізняються та ускладнюються. Особи, які подають заяву на альтернативну службу з релігійних міркувань за чинними нормами, що стосуються альтернативної служби в мирний час за призовом на строкову службу, не можуть отримати відстрочку, а вказані законодавчі норми не можуть бути законно застосовані в умовах функціонування держави в умовах війни.

Отримання відстрочки від мобілізації в період дії військового стану регулює Постанова №560 та ЗУ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а конкретно перелік підстав визначений статтею 23 і серед переліку підстав значиться лише ініші підстави. Тобто на практиці ми маємо ситуацію коли законом не встановлено чітко норми, конкретно для отримання відстрочки по релігійним переконанням.

У рішенні Верховного Суду колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду висловив у постанові від 13 червня 2024 року по справі № 344/12021/22 2024 році держава продовжує балансувати між необхідністю забезпечення обороноздатності країни та дотриманням прав громадян на відстрочку через релігійні переконання. Основними викликами є такі фактори:

1. Релігійні переконання, несумісні з військовою службою, становлять внутрішній аспект права людини на свободу світогляду і віросповідання, реалізація якого не може ставитися у залежність від належності до релігійних організацій, адже це є лише одним із способів колективного здійснення права за статтею 9 Конвенції, статтею 35 Конституції України;
2. Держава не вправі покладати на людину обов`язок доводити наявність відповідних переконань інакше, ніж шляхом їх вираження;
3. Частинами 1, 2 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір. Відступ від положень цієї статті згідно з частинами 1, 2 статті 4 Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
4. Статтею 9 ЄКПЛ передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Висновок: Отже, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.